Про безпідставні ревнощі

Це погана річ. Дуже погана, неправильна й деструктивна.

І у мене вистачить клепки не ревнувати хлопця, який мені нічого не винен і взагалі не знає про мої почуття.

Але чому коли він говорить з кимось іншим, то посміхається, а коли зі мною - ні?!!

Трошки про канікули

Напевно, ніхто в цій країні не хоче двох місяців зимових канікул менше, ніж я. Ні, воно важко - вчитися по п'ять пар, хочеться відпочинку. Але я краще б вчилася по три пари на день взагалі без канікул.

А все чому? Тому що мені страшно повернутися за цей час до того життя, яке у мене було до університету. В цьому житті реальність була фоном, більше проблемою, ніж чимось корисним. Справжніми були книги. Ті, що я читала і ті, які намагалася вигадувати. І герої тих книг були для мене реальнішими за моїх однокласників. Вони були живими, їх високі та низькі почування я чудово розуміла... Ну що поробиш, почуття Тома Редла були для мене зрозумілішими за почуття сусіда по парті. Хоча варто віддати моїм однокласникам належне: наші нерозуміння та ворожнеча від самого початку були взаємними.

І ота чортова незрозуміла, нудна, а іноді й відверто ворожа реальність набридала. Її хотілося забути, звести до мінімуму свою участь у ній, запихнути реальність в коробку, щоб не заважала. А канікули були тим часом, коли зв'язок з реальністю витоншувався, я з головою пірнала у книги і фантазії, а напередодні першого вересня не впізнавала себе у дзеркалі.

Отак просто - не впізнавала. Розуміла головою, що те дівчисько у дзеркалі і є я. Але повірити не могла. Та й чи є я насправді? Я жила життями вигаданих персонажів і на фоні їх біографій моя виглядала просто зайвою. 

Навчання в університеті і робота в журналі змінили картину до невпізнаваності. Я вперше відчула себе живою, вперше спробувала налагодити стосунки з людьми не на папері, а в житті, вперше спробувала зрозуміти людей, чийого життєпису не читала, а просто знайома з ними особисто.

Я робила дурниці та феєричні дурниці, помилялася, дратувалася і дратувала інших... Але я жила. Вперше в моєму житті реальність стала не менш важливою за фантазії.

А потім ожила моя країна, немов би вона весь цей час лишень чекала, щоб  від свого летаргічного сну ми прокинулися разом. І я боялася і злилася, раділа і плакала з усією країною.

На Майдані в Києві помирали люди, а друзі не пускали мене на Вінницьку Театральну площу (даремно, але у страху очі великі), бо я їм навіщось була потрібна - живою. І коли я зрозуміла, що таки потрібна комусь, хоч і не зрозуміла навіщо - я стала впиватися життям, намагаючись наздогнати все втрачене за попередні роки.

А за нещасні півтора місяці літніх канікул я відчула, як знову падаю туди ж. Моє село не те щоб відрізане від світу, але мені гостро не вистачало людей, які б мене термосили просто фактом свого існування і не давали втратити зв'язок з реальністю. А на самоті із собою я швидко сама себе гублю.

І це влітку. Коли поїхати до міста не проблема, коли погода не сприяє меланхолії, а ідея висунути носа надвір не здається божевільною. Що ж чекати від двох місяців зими?

А може все й обійдеться? Може я зумію не втратити зв'язку із реальністю і не забути свого відображення у дзеркалі?

Адже тепер я розумію, що втрачу.

Ще одне відкриття

Симптоми хвороби загострюються з погіршенням погоди. Зазвичай до мене з дощами приходить меланхолія, а тепер ще й це.
Особливо погано стає. коли я з ним випадково на сходах стикаюся...

Я п'яна. І майже щаслива.

І тепер я знаю чому люди люблять свої дні народження.
Шкода, що такі фінти щороку я не потягну фінансово. Але це свято пам'ятатиму всеньке життя.
P.S. . Всі ви хлопці такі: снитися - будь ласка, а в реальності навіть до кінця вечірки не досидів. Але зараз я п'яна і скажу: я тебе люблю. І не відчеплюся, доки ти мені прямо не скажеш, що на взаємність мені розраховувати не варто. Так що думай, думай...

Ідея для лав-сторі

От всі знають про традицію, за якою козака від смертної кари може врятувати дівчина, взявши його за чоловіка. І неважливо чи були вони до того знайомі і які скелети заховані у них в шафах (ну тобто в скринях).
А що далі? Як їм жити під одним дахом: людям. яких звів сліпий випадок та жалісливе дівоче серце? Як вони шукатимуть спільну мову і чи знайдуть?
Словом, тут є куди копати. Але чи варто?

Фінал повісті дописано. А попереду ще чотири розділи =)

—  До зустрічі, Зоряна княгине! — бліда жінка, вбрана у розшиту маками білу сорочку схилила голову на знак пошани. — До зими.

— До зустрічі, — кивнула у відповідь Зоряна. — І пам’ятай: коли прийде час, я не віддам тобі жодного життя без бою.

— Не сумніваюся в цьому. — посміхнулася Пані Смерть. — Прощавай.

Після того, як моторошна жіноча фігура остаточно розтанула в повітрі, Максим спитав:

— Про що ви говорили?

—  Про майбутнє… —  Зоряна опустила голову і мідно-золотаве волосся затулило її обличчя. —  Над нами збираються хмари. Над нами, над Україною і над цим містом…

Максим окинув поглядом сплячий Київ, немовби намагаючись запам’ятати кожну дрібницю.

— І яка ж назва у цих хмар?

— Війна… —  дівчинка здригнулася, немов би від холоду, і відкинула волосся з обличчя, повернувшись лицем до перших променів ранкового сонця.

— Вона прийде звідти? —  Максим теж подивився на схід. — Що ж… до цього йшло давно. А ми… ми можемо щось зробити?

— Ні. — голос дівчинки був на диво спокійним, хоч по щоках   текли сльози. — Тільки чекати. Ті, кому дано побачити майбутнє, не можуть його змінити. Такий закон. Та й мені дали зрозуміти, що обійтися без війни не вийде. Ти правильно сказав: до цього йшло давно.

— Не плач. — хлопчик поклав руку Зоряні на плече. — Все буде гаразд. І ми переможемо. Ми просто не можемо програти.

— Ти правий. — Зоряна княгиня посміхнулася крізь сльози. — Ходімо. Нам пора додому.