В бідолашного Богдана страждань і мук сумління додається з кожною депресією його авторки, а Ян Жарин ще й додати вирішив:

- Хлопче, ти ж наче дорослий, а в казки віриш... Ну хай з білими русинами ми зможемо спільно діяти. Ну з татарами - від часів нашої ворожнечі багато води спливло. Але ляхи...

- Поляки, - сухо поправив старого Богдан.

- Нехай будуть поляки, - не став сперечатися Остап, - Як їх не назви, спілка з ними до добра не доведе.

- І чому ж?

- Я чув, що ти заприязнився з тим їхнім королевичем, котрого хочуть посадити на престол нової Речі Посполитої. І, певно, всерйоз гадаєш, що коли ви двоє змогли потоваришувати, то й наші народи можуть жити в мирі та злагоді і боротися пліч-о-пліч. Та пам'ятай одне: Поляк може називати тебе другом, братом, але завжди дивитиметься на тебе згори вниз, поблажливо чи зневажливо, з приязню чи з ненавистю, але ніколи не подасть руки, як рівний рівному...

Поганий настрій такий поганий настрій...

Бездумно гортати документи. Не думати про те, що в них записано. Не думати!

Це ж яким садистом мусив бути той, хто вів цю тюремну документацію, таку суху, але таку скрупульозну… Вказано тривалість допитів і перераховано використані способи “обробки”, вказано діагнози тюремних лікарів, поставлені після допитів, та призначене ними лікування. Акуратним почерком виведені зізнання. Все-все-все. До дрібниць. А за всім цим — закатовані люди.

Зламані.

Знищені.

Розтоптані.

Зґвалтовані.

Зрадники.

Так їх називають ті, кого вони зрадили, кого здали, не витримавши тортур. А хто б витримав? Герої? І героя можна “розколоти”. Все залежить від правильного вибору методів.

Там, у сусідній кімнаті мечеться в гарячці страшенно худа жінка. Мечеться другу добу, не приходячи у свідомість. Її розкішні коси обстригли під нуль, аби позбутися вошей. Її шкіра вкрита коростою, її груди розриває кашель. Богданова красуня-мама, якій цілували руки при зустрічі. Прекрасна пані вищого світу, леді Іскра, координатор зовнішньої політики повстанців.

Скількох здала вона? Скільки протрималася?

Папка з її справою лежить на краю столу. А в Богдана ніяк не вистачає відваги її розгорнути.

Розгорнув. Ну от хлопче, тепер ти майже герой. А якщо прочитаєш всі ці документи — і зовсім станеш героєм. Читай.

Читати. Витримати кілька сторінок, стискуючи кулаки і стримуючись, аби не розірвати папери. Папери не винні. А винні вже мертві. Усі?

Висновок тюремного лікаря. Ув’язненій потрібна негайна госпіталізація у зв’язку з… викиднем. Організм виснажений, психіка не витримала. Причина викидню — багаторазове зґвалтування. Винуватцям винесли догану. Чотирьом.

У саду росли трояндові кущі. Прекрасні, любовно виплекані мамою, вони за чотири роки без догляду, перетворилися на непролазні нетрі, але все ще гарні.

Були.

Напевно, ніхто до Богдана не вирубував зарості в саду з такою люттю. Ото вже точно: ліс рубають — тріски летять.

Дорубавшись до огорожі, хлопець поклав сокиру на землю і беззвучно заридав.

Повернутися до читання він зумів тільки через кілька годин, коли вже стемніло. Ув’язнена після лікування одужала фізично, але втратила глузд. Кілька місяців її тримали в тюремній лікарні і збиралися перевести до божевільні. А потім прийшло розпорядження божевільних в’язнів «прибирати» без переведення до спеціальних закладів і жінка пішла на поправку.

Її більше не ґвалтували. Погрожували, підлещувалися, лякали, але боялися зайвий раз вдарити. Бо вона справді розповідала. «Здавала» своїх. От лиш біда — всі вони вже або були мертвими, або зниклими безвісти. І плани повстанців вона видавала так, що користі з її свідчень практично не було. Згодом жінку перевели в колонію…

Документи про життя ув’язнених в колонії були в іншій купі, до якої Богдан ще не встиг дістатися. І, схоже, ще довго не добереться.

Мама нарешті заснула, її нерівне дихання стало майже спокійним. І Марійка теж заснула, згорнувшись клубочком у кріслі. Чотири роки тому вона заявила мамі з татом, що не хоче бути наймолодшою. І стала вимагати меншого братика. Або сестричку.

Маленька, наївна сестричко! Ти не знала, що в той день, коли ти бачила  маму востаннє, вона вже носила під серцем твоє бажання. Хлопчик чи дівчинка? Цього він вже не дізнається. А сестрі взагалі не варто знати про таке. Це історія не для дитини одинадцяти років.

Як же спинити ці кляті сльози? І так в сутінках кімнати майже нічого не видно, ще й вони заважають… І троянд у саду вже нема, а вбити когось хочеться. Або самому повіситися. Від власного безсилля.

Наступного ранку секретар київського відділу повстанської мережі отримав запит від Князя. Йому слід було надати якомога повнішу інформацію про працівників Київської Спеціальної Імператорської в’язниці. Секретар старанно виконав доручення і вже пообіді Богдан уважно  переглядав отримані досьє. З тих  чотирьох троє вже були мертвими. Але один — все ще живим.

На незабути

http://life.pravda.com.ua/person/2015/04/6/192127/

Серце гір

Старі люди кажуть, що той, хто добереться до Серця гір, той зможе загадати будь-яке бажання і воно здійсниться. От тільки шлях до нього пролягає через страшні провалля, гірські ріки та глибокі печери. І багато небезпек зустріне мандрівник на тому шляху. Не один безстрашний легінь вирушав в дорогу і гинув, не досягнувши мети.

Оповідають, що якось зібралися в дорогу до Серця гір двоє побратимів. Йшли вони не день і не два, багато місяців зайняла їх дорога, але досягли таки вони печери, в яку слід було спуститися, аби дістатися Серця гір. Охороняв ту печеру велетенський ведмідь-людожер, такий здоровенний, що кіготь його був довжиною з людську руку, а земля навколо тої печери була всіяна людськими кістками. Ніяк не могли побратими ні здолати ведмедя, ні обманути. І тоді один з них задумав підлість.

Вночі, коли другий побратим спав, він притягнув його до ведмедя і метнув у сплячого звіра бартку. Поранений ведмідь заревів і кинувся на людей. І доки роздирав він одного з  побратимів, котрий, прокинувшись, не встиг втекти, інший зайшов до печери, став перед Серцем гір і загадав своє бажання.

Бажання його було нехитре, як і у всіх підлих негідників. Забажав зрадник безсмертя і вічного володарювання над горами. Аби ніхто не зміг його здолати, а все у горах належало йому і люди віддавали б йому свої статки, свою худобу і своїх дочок. І виконало Серце гір його бажання, але стало те виконане бажання водночас його прокляттям.

І став він безсмертним, але не міг померти, навіть коли сам цього забажав. І став він безроздільним володарем на гірських дорогах, але не міг відійти далеко від невеликої хижі, повитої червоним виноградом, що стояла обабіч однієї з доріг. І ненавистю до всього світу переповнилося його серце і багато людей погубив він на гірських шляхах. І забули люди його ім’я, назвавши його Володарем гірських доріг.

І боялися його люди, і платили данину, ставши на його дороги. І віддавали йому десяту частину худоби і грошей, і майна, молячи Бога аби пощадив їх жорстокий Володар. А як траплялося, що дівчина ступала на гірську дорогу, то не було їй порятунку від Володаря гірських доріг. Але хоч яку владу він мав, все одно він був прикутий до маленької хижі, оповитої червоним виноградом. Минали роки, люди проходили крізь його володіння, з часом навчилися оминати старі дороги і прокладали нові, а він не міг покинути своїх володінь, що стали тюрмою.

Минуло одне століття, за ним друге, люди перестали ходити по тих дорогах, які колись віддало Серце гір побратиму-зраднику. Назвали їх мертвими, проклятими і стали мандрувати новими шляхами. З тих пір тільки поодинокі мандрівники наважувалися ступати на прокляті дороги.

Намагався Володар гірських доріг попрощатися з життям, але ж він був безсмертним і не міг сам позбутися свого безсмертя. Викликав він на поєдинок чоловіків, що проходили його дорогами, але ті теж не могли його вбити. Тоді закричав страшним криком проклятий і знову спустився до Серця гір.

Забажав він померти, аби вирватися зі свого полону. І відповів на те йому голос Серця гір: «Чи ж не ти бажав безсмертя так сильно, що погубив свого побратима? Чи ж не ти впивався своєю владою над людьми, вбиваючи їх задля розваги? Тепер нема для тебе дороги назад. Тільки одну надію маєш: якщо знайдеться серед дочок Єви хоч одна, яка тебе пожаліє і заради тебе поллє своєю кров’ю червоний виноград, що оповив твою домівку, тоді ти зможеш померти і звільнитися».

«Скільки ж крові потрібно?» — спитав на те Володар гірських доріг.

«Вся, котра витече з її жил» — була відповідь Серця гір.

З тих пір чатує Володар гірських доріг на тих мандрівників, що все ж наважуються ступити у його володіння. І якщо є серед них дівчина або жінка — не минути їм зустрічі з проклятим. Багато крові пролилося на червоний виноград, силою, хитрощами чи обманом добивався цього Володар, але кров ця не розімкнула його в’язниці і не звільнила його від прокляття.

Отаке говорять старі люде. А гірські ті дороги давно заросли і перетворилися на стежини. От тільки стежини не зникнуть, доки живий Володар гірських доріг. А він, на свою біду, безсмертний.

Балада про китайський тазик

У дев'яності жив у Вінниці один художник. А в художника був дід. Той самий, який воював.
Дід воював у Монголії і привіз звідти трофейний тазик "свиней годувати". Але онук перебрався до міста, прихопив з собою тазик і зробив з нього смітник для відходів образотворчого мистецтва.
В художника був друг, що займався антикваріатом. Він окинув хазяйським оком тазик визначив його походження приблизно 18 століттям і став випрошувати. Оскільки то були бідні дев'яності, то вони врешті сторгувалися на 20-ти доларах і новий господар поніс тазик додому. Вдома він взявся його відчищати і в процесі чистки переніс дату створення тазика на 12 ст.
Але коли тазик було відчищено, то виявилося, що зроблений він з бронзи. а в нього вплавлені золоті та срібні пластини. Випивши валер'янки і прошепотівши разів тридцять: "Такого не може бути!", бідолаха поніс тазик у Вінницький політехнічний університет.
Працівники університету випили і собі валер'янки і шоковано витріщалися на тазик, доки хтось не згадав, що в Китаї, десь у 4-3 ст. до н. е. існувала техніка, що дозволяла сплавляти бронзу з іншими металами, але згодом була втрачена. Так тазик отримав остаточне датування і був проданий до чиєїсь приватної колекції за півтори тисячі доларів.

І знову про любов

Виявяється, розуміння того, що тебе просто не люблять, легше пережити, ніж розуміння того, що "тебе не люблять, бо...". Навіть, якщо обидва розуміння - виключно на рівні здогадів.
Запам'ятай це. Про всяк випадок.

Остаточний діагноз поставлено

... І йому, і тобі.
Все, дитино, заспокойся і живи далі. Милуйся його посмішкою, як квітами в чужому садку, які зась чіпати. Пиши з нього Богдана, вони все одно надто схожі і не в останню чергу тому, що ти коригувала Богдана, спостерігаючи за ним. Але не нав'язуйся. Це огидно. Не злися - не має причини. Не прокручуй в голові тисячу раз одну й ту саму хвилину, ти все одно її не напишеш, бо Роксана - все ж не ти, далеко не ти...
Перестань себе мучити дівчинко. Нерозділена любов краща, ніж ніякої. Та й він повівся благородно, не висміяв твої почуття (ну не віриш же ти, що він і справді нічого не помічає?). Тож можна зробити висновок, що ти справді закохалася в хорошу людину. Не всім так щастить - з першого разу -, втішся цим. І заречися повертатися з пікніка поночі однією з ним дорогою. Аби не стався рецидив.

Типуностальгічне

Коли ще Інні було 11 років, вона поїхала в гості до тата та новоспеченої мачухи. Мачуха була "городська" і дуже цим пишалася. А ще вона мала надзвичайний талант гнобити людину (в даному конкретному випадку Інну) так, щоб жертва губилася і не могла навіть трохи огризнутися. І сидить Інна не так, і говорить, навіть сміття викидає не так, як усі нормальні люди.

Отак от Інну "обробляли, щоб забрати від "неправильної" мами до правильної мачухи, яка її навчить все робити правильно, як нормальні люди.
Інна й зараз особливою психічною стійкістю не вирізняється, а тоді вона плакала в подушку від усвідомлення власної нікчемності і в усьому погоджувалася з мачухою. Аж доки вони не сіли якось подивитися на ДВД "Вогнем і мечем".
І тоді ця пані зробила серйозну стратегічну помилку. Вона сказала: "Поляки, вони завжди були якісь культурніші. А українці, особливо тоді - просто дикуни якісь!"
Інна нічого не мала проти поляків, але вже тоді у неї в анамнезі була прочитана "Маруся Чурай" і нещасна любов до Івана Іскри. Словом, Інна образилася і більше жодному мачухиному слову не вірила. І невдовзі поїхала додому.
Це я все до чого? До того, панове борці з козацьким міфом, що від нього теж є користь і виполюючи бур'яни, дивіться не виполіть кропу, бо як же ми без нього?

Зустріч

— — Дівчино, не підкажете, як пройти до вокзалу?

— До залізничного чи до автовокзалу? — перепитала Іра, зупиняючись. Чоловік, котрий її зупинив, виглядав втомленим і занедбаним. Напевно, він давно вже махнув рукою на те, як виглядає, та й голився дні три тому.

— На автовокзал, — сказав чоловік, витягаючи руки з кишень.

Іра переклала пакета з покупками у праву, хвору, руку і заходилася пояснювати, вказуючи напрям здоровою рукою:

— Пройдете прямо повз Будинок офіцерів, тоді знову прямо, а біля Ельдорадо повернете направо.

— Це ж куди я зайшов… — почухав потилицю чоловік.

— Ну, не дуже далеко, за десять хвилин дійдете, — приязно відповіла Іра і рушила далі. Але щойно вона зробила два кроки, як чоловік знову гукнув її:

— А Ви йдете в той же бік?

— Е-е-е… Так, але мені до гуртожитку значно ближче.

— Тоді давайте підемо разом.

— Давайте, — зітхнула Іра.

— А як Вас звуть? —  не змовкав чоловік.

— Ірина.

— А мене Рома.

— Дуже приємно, — буркнула Іра, міцніше стискаючи сумочку та пакет. На цьому розмова перервалася.

Вони майже дійшли до того перехрестя, на якому Іра мала повертати, коли Рома несподівано озвався:

— Мені післязавтра їхати в зону АТО.

Іра спинилася, гарячково шукаючи слова для відповіді.

— Удачі вам, — нарешті наважилася дівчина. — Удачі і… дякую.

— Спасибі, — кивнув солдат.

Дійшовши до потрібного перехрестя, Іра спробувала знову пояснити новому знайомому дорогу до автовокзалу, а потім зітхнула і зробила найбільшу помилку в своєму короткому житті:

— Давайте я Вас проведу. Все одно тут недалеко.

— Давай, — зрадів чоловік, одразу переходячи на “ти”.

Вони пішли далі, Іра пришвидшила крок, бажаючи швидше покінчити з цим, повернутися до гуртожитку і дочитати книжку. Ремарк, “На Західному фронті без змін”. Ті солдати з повісті були цікавішими за цього, реального, бо вони давно померли і не треба було боятися образити їх необережним словом і присоромлено ховати очі, бо нічим не можеш допомогти їм на цій війні…

— Не спіши так, я не можу тебе наздогнати, — попросив Роман. — У мене нога була зламана.

Іра сповільнила крок.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять, — усміхнулася вона. І тільки з ввічливості запитала, — А Вам?

Господи, навіщо вона питала?..

— Наступного року буде тридцять. Я вже старий…

— Хіба тридцять — це вже старість? У Вас ще все життя попереду.

— Я півроку був у Дебальцево. Післязавтра знову їду туди, в Зону. Я можу не повернутися…

Іра відчула, що повинна щось сказати. Якось підтримати. Хоч щось зробити для людини, котра віддала цій країні півроку життя, вступивши на ці півроку в танок зі смертю. Її країні…

Вона повернулася до Романа і сказала з усією серйозністю:

— Ви повернетеся. Обов’язково. І у Вас все буде добре.

— Якщо я повернусь, — відповів на те Роман, — то я одружуся на тобі.

Іра не розчула його слів, їх заглушив трамвай, що саме проїхав повз них.

— Що? — перепитала дівчина. — Ви щось сказали?

За кілька секунд до неї дійшло.

— До вокзалу у той бік, — опустила очі Іра і судомно вчепилася в сумку.

— Давай я допоможу, — Роман витягнув пакета з її рук. Спробував відібрати й сумочку, але в неї Іра вчепилася мертвою хваткою. — І говори мені “ти”, будь ласка.

— Добре…

— Іро, — гукнув він за кілька секунд. Дівчина запитально глянула на свого супутника. — Ти дуже гарна дівчина. І очі в тебе такого ж кольору, як і у мене.

— Ага, — тільки й сказала вона. Такого ж кольору. Сірі. Безліч людей мають сірі очі. А в дитинстві вони були зеленими, Іра досі сумувала за тою зеленню, що вигоріла в її очах десь у третьому чи четвертому класі. Здавалося, то загинуло якесь дерево, залишивши по собі лише мертвий сірий стовбур.

Він назвав її гарною… Її? У школі її обзивали коровою через зайву вагу, та й сама дівчина рідко могла глянути в дзеркало без бридливої гримаси. О, як вона хотіла почути ці слова. Але від іншого… Від того, хто ніколи й не гляне у її бік, хто не заговорить до неї першим. Від того, хто завжди променився спокоєм, а не змученим, застояним страхом, як цей неголений вояк.

— Іро, якщо я повернуся, я з тобою одружуся, — Роман нахилився і поцілував її в щоку. Щетина вколола дівчину, і вона постаралася нишком стерти мокрий слід від поцілунку.

— Вокзал вже близько… — опустила очі Іра, здіймаючи його руку зі свого плеча.

— А може, ти запросиш мене на чай?

— Я не можу, я живу в гуртожитку.

— Ну то й що?

— Ну як я тебе проведу до гуртожитку? Я з тобою знайома всього лиш кілька хвилин.

— Повір, я ніякий не маніяк і не ображу тебе.

— Я вірю тобі. Але… Вибач, я не можу.

— У тебе є хлопець?

— Нема, — дівчина похитала головою. — Справа не в тому, — намагалася пояснити вона, але Роман не слухав:

— І не було?

— Не було.

— І ти ніколи не закохувалася?

— Ні.

“А оце вже неправда! — обурилася її совість, — Ти ж закохана. Вже скоро дев’ять місяців як. Практично строк вагітності. Чого ти обманюєш людину?”

“А чого я маю отак одразу розповідати першому зустрічному, що в мене на серці? — відповіла на те дівчина. — Та й йому до мене байдуже, навіть подарунка на Новий рік не прийняв”.

Не прийняв. Ремарка. Такого самого, як той, що чекає її в кімнаті гуртожитку. Тоді вона образилася і шпурнула геть пакунок з книгою. А мама подарувала їй на Новий рік таку саму книгу. Іронія долі. А може, сарказм.

— То чому ти мене не запросиш?

— Та я ж тебе майже не знаю!

— Тоді давай посидимо в кафе.

— Давай…

Слід було щось сказати, слід було відмовитися. Не варто давати людині надію, яку не зможеш виправдати. Слід було негайно розвернутися і піти геть.

Але в очах Романа було стільки відчаю, що Іра злякалася. І зрозуміла, що не наважиться ось так просто піти. Надто страшно отак відштовхнути людину, яка стоїть на краю прірви. Страшно завдати смертельної рани.

У кафе Ірина замовила чай, а Роман — каву. Вони сіли за столик, дівчина поспішно загородилася чашкою від Романового погляду. Яка ненадійна перепона.

Він про щось говорив, щось питав, але Іра думала тільки про те, як вибратися з цієї ситуації, в яку вона сама себе загнала. Як втекти звідси.

— Я з тобою одружуся, — повторив він. Іра зібралася з духом і заговорила:

— Ромо, я знаю тебе тільки півгодини. Я не можу отак просто пов’язати життя з незнайомцем.

— Моя знайома вийшла заміж, прозустрічавшись всього чотири дні.

— Я не твоя знайома.

— А я тобі зовсім не подобаюся?

Господи, за що? Як їй пояснити, що він симпатичний чоловік, але в таке обличчя не закохаєшся? Вона взагалі не має звички закохуватися в обличчя. Як пояснити, що її відштовхує оця настирність; ця рука на плечі, яку доводиться раз по раз легенько зіштовхувати; цей голодний погляд людини, що брела пустелею і набрела на оазис?

— Ну чому ж? — вона ступила на крихкий лід, — Ти мені симпатичний, але це просто симпатія. Симпатія і вдячність, напевно. Вдячність за те, що ти воюєш за мою… За нашу країну. Але це ж не кохання.

Він не сказав нічого. Натомість спробував її поцілувати. Іра ледве випручалася.

— А якщо я повернуся, то ти сходиш зі мною на побачення?

Дівчина кивнула.

— І даси мені номер мобільного?

— Дам, — вона полізла в сумку за папірцем та ручкою. Що завгодно, аби уникнути його обіймів та нової спроби поцілунку. Швидко надряпала свій номер. І чого вартувало замінити одну-єдину цифру? Але рука не піднялася.

— Ти мене дочекаєшся? Скажи, що дочекаєшся, бо інакше я куплю горілки, нап’юся і повішуся!

— Дочекаюся… — витиснула з себе Іра.

— Я запрошу тебе на побачення.

— Угу…

— Угу, угу… — передражнив він, й Ірі стало огидно. Це неправильно — отак дражнитися з малознайомої (та зовсім незнайомої) людини.

— А якщо ти мене зрадиш — я його вб’ю.

В Іри перед очима стояв той, у кого вона була закохана. Він здивовано дивився на простягнутий пакунок з книгою і питав:

“Це що? Ну ти й…” — і якось навіть розгублено хитав головою. А в грудях у нього зяяла кривава рана.

— Я не можу тебе зрадити, бо я тобі нічого не обіцяла! — в розпачі вигукнула Іра, але Роман її наче й не чув.

— Я розлучився п’ять років тому. Я втомився від самотності. Я так хочу дім, сім’ю… Ти вийдеш за мене?

— Я тебе зовсім не знаю...

— А я, здається, закохався в тебе. Ти віриш в кохання з першого погляду?

— Ні.

— Чому?

— Бо це не кохання, а симпатія. Яка часом переростає в кохання, а часом — ні. Не все насіння проростає. — Господи, що вона меле? Яке насіння? Тікати звідси, тікати негайно! Але Роман сидів так, що перегороджував їй шлях до відступу. І тоді Іра заговорила.

Вона говорила про свою хворобу, про інсульт при народженні, який її спричинив, про хвору руку й ногу. Про свій нестерпний характер і невміння готувати. Намагалася достукатися до його здорового глузду, але той, схоже, заховався надто глибоко.

У бомбосховище.

Чай охолов, але Іра пила його повільно, намагаючись вигадати план втечі.

— Але ж я закохався в тебе… — тихо говорив Роман.

“Ні... — подумки заперечила дівчина. — Ти не закохався в мене, ти хапаєшся за життя. Ти б говорив ці слова будь-якій дівчині, яка б там, біля ринку, відповіла на твоє запитання. Ти хочеш, що б я стала твоїм якорем, але роль якоря не для мене. Я тягнуся до спокою, бо мені його не вистачає. У мене не вистачить сил, аби боротися з тінню безумства, що причаїлася в твоїх очах…”

Він знову поліз цілуватися і дихнув Ірі в обличчя.

“П’яний?” — майнула думка, але клятий нежить не дав зрозуміти точно. Дівчина знову запручалася.

— Відпусти мене, будь ласка, мені потрібно додому! Будь ласка!

— Чому ти тікаєш від мене? — жалібно спитав Роман.

“Тому що ти лякаєш мене! — подумки закричала дівчина. — Тому що це неправильно — цілувати того, з ким знайома всього півгодини і кого зовсім не кохаєш! Тому що з кожною хвилиною мені все більше хочеться відвести тебе до психіатра, бо ця війна точно зачепила якісь не ті гвинтики в твоїй голові!”

— Вже майже шоста. А зараз рано темніє…

Вона просилася, вмовляла і трохи не плакала. І почувалася так, наче справді випрошує собі життя в маніяка чи терориста. І водночас їй було шкода цього змученого неголеного чоловіка, котрий загубив душу десь на війні.

Роман таки відпустив її. Навіть поцілував руку на прощання. І пообіцяв зателефонувати, чим знову викликав у дівчини приступ паніки. А в серце прокралася проклята, жорстока думка: “На війні помирають…”

Іра прогнала від себе цю думку і рвонула назад, до гуртожитку. Відбігши трохи від привокзального кафе, вона намацала на шиї хрестик і зупинилася, вдивляючись у небо:

“Господи! — благала вона, дивлячись у небо, яке в цей перший весняний день очистилося від свинцевих хмар, — Боже, зроби так, аби він забув про мене. Нехай він зустріне іншу дівчину, нехай він загубить десь той аркуш з моїм номером, нехай він просто викреслить сьогоднішній день з пам’яті. Бо я бажаю йому щастя, але не зможу його полюбити.

Ніколи”.

Хвилинка автотренінгу.

Я знаю, что счастье мое неглубоко,
что я одиночка, и что одинока.
И знаки вниманья по пальцам считаю,
и что бы там ни было — все понимаю,
Рядок з пісні "Названому брату"
Блін, блін, блін...

На замітку.

http://www.cluber.com.ua/lifestyle/lichnaya-zhizn/2015/01/20-kachestv-kotoryie-dolzhnyi-byit-u-tvoego-partnera-v-brake/ - і сайт, і статтю

Я здуріла

Інакше не поясниш того, що я втнула. Ну що ж, побачимо наслідки.

Питання

Чому щоб написати емоційно напружену сцену мені треба щонайменше з кимось поскандалити?
***
- Оленко, кохана, ну будь же ти розсудливою! - Юрко готовий був завити вовком від розпачу. - Не починай сімейної сцени зараз, коли на нас от-от нападуть!
- Я й не починаю, - знизала плечима Олена. - Я просто кажу, що нікуди без тебе не піду.
Роксану завжди дивувала її неймовірна здатність зберігати спокій завжди і всюди. Навіть перед лицем смерті Олена не проявляла анінайменшої нервовості, спокійно закручуючи своє руде волосся в пучок на потилиці.
- Оленко, не роби дурниць! Село вже оточене і вибратися зможе лише хтось один, доки інші двоє його прикриватимуть.
- Тоді Роксана теж може чудово вибратися сама, раз вже зуміла сюди пробратися. Я зараз зберу Оксанчині речі.
- Орисю! - почувши власне псевдо, жінка озирнулася. - Орисю, у тебе грудна дитина. Хтось повинен її винести. І цей хтось повинен мати чим її нагодувати хоча б у найближчу добу. - Роксана ледь стримувала крик, але спокій, навіть показний ніколи не дававася їй так легко, як подрузі.
- Звісно, - ледь помітно кивнула Олена.- я зараз націджу молока. Оксанка поки що п'є мало, цього має вистачити на перший час.
- Це займе багато часу! - Юрко теж не володів талантом дружини зображати чи то статую, чи то змію в засідці. - А вирушати слід негайно!
- Гаразд... - Оленка на мить згорбилася і немов би розгубила весь свій спокій. Але вже за мить вона так само методично складала у клунок речі та гроші. Потім жінка одяглася і обережно прив'язала сплячу донечку до себе двома великими хустками.
- Вона не впаде? - страшенно наполохався Юрко.
- Не впаде. - заспокоїла його дружина.
Збиралася вона спокійно та методично, але Юрко з Роксаною тільки закінчували перевіряти наявну зброю, коли Орися повністю зібрана підійшла до чоловіка.
- Я йду до Розколотої гори. Чекатиму вас там три дні, у мене біля гори давній сховок. Якщо за три дні не об'явишся - йду тебе шукати. Разом з Оксанкою, тож у твоїх інтересах з'явитися вчасно.
Юрко позеленів.
- Сестричко, ти Князя так само вмовляла повернутися, коли ми були в Норвегії?
- Майже. - відповіла Роксана, поморщившись. Нещодавно у неї було двоє побратимів, а тепер один виявився боягузом, інший ризикує загинути, або потрапити в полон - важко сказати, що гірше. І Юркове звертання боляче різонуло її по серцю.
- І після цього ти казатимеш мені, що ви, дівчата, не маєте над нами влади.
- Не більшу ніж ви над нами... - похитала головою дівчина, відходячи.
Вони з Оленкою кілька секунд поговорили про вихід із села. Це було просто, розвідники мали свою систему знаків для пояснення маршруту. Не минуло й хвилини, як Орися, оцілувавши чоловіка, вибралася через вікно на зарослий бур'янами пустир і зникла в темряві.
- З ними все буде добре, правда?
- Правда. - Роксана поспішила заспокоїти друга. Юрко полегшено зітхнув, хоч і був блідий, мов примара.