В бідолашного Богдана страждань і мук сумління додається з кожною депресією його авторки, а Ян Жарин ще й додати вирішив:

- Хлопче, ти ж наче дорослий, а в казки віриш... Ну хай з білими русинами ми зможемо спільно діяти. Ну з татарами - від часів нашої ворожнечі багато води спливло. Але ляхи...

- Поляки, - сухо поправив старого Богдан.

- Нехай будуть поляки, - не став сперечатися Остап, - Як їх не назви, спілка з ними до добра не доведе.

- І чому ж?

- Я чув, що ти заприязнився з тим їхнім королевичем, котрого хочуть посадити на престол нової Речі Посполитої. І, певно, всерйоз гадаєш, що коли ви двоє змогли потоваришувати, то й наші народи можуть жити в мирі та злагоді і боротися пліч-о-пліч. Та пам'ятай одне: Поляк може називати тебе другом, братом, але завжди дивитиметься на тебе згори вниз, поблажливо чи зневажливо, з приязню чи з ненавистю, але ніколи не подасть руки, як рівний рівному...