понеділок, 18 квітня 2016 р.

Фрагмент ненаписаного роману. Весна, Інну штирить

Є сокровенні ми - між снами і неснами.
Ти був мені упав устами на уста -
І ми збулись удвох. І сталася над нами
Небесних островів небесна нагота.
Печать - одна з семи - пече, як всі печаті,
Виповнює ущерть, обвуглює ущент.
В найдальшому з відлунь ми ще недопочаті
Небесні острови - як зорі із легенд.
Маріанна Кіяновська
Важко зберігати спокій, коли тебе буквально трясе і навіть видимість спокою потребує надзусиль. І здоровий глузд вже не рятує, можна тисячу раз повторити собі, що ти був правий, що в тебе не було іншого вибору… А потім, заплющивши очі, знову побачити бризки крові і перекошене обличчя мертвого друга.
Зрадника…
Друга…
«У кожного своя  правда. Ти рятував свою сім’ю, я рятував… кого? Свої амбіції? Свої плани змінити світ? Свій народ?..»
За великими планами про новий, кращий світ головне не загубити людину…
«Я зроблю все, від мене залежне, аби захистити твою сім’ю, Євгене. Це все, що я можу зробити для тебе…»
Долоня все ще боліла від опіку. «Нічого особистого, хлопче, - пролунав в голові одразу після страти, голос меча,  –  Просто кожен повинен пам’ятати про ціну своїх рішень» – і руків’я його на мить розпеклося і тут же охололо.
Руку тоді наче зсудомило. Якби Роксана не підійшла, не відібрала меча і не поцілувала його у скроню, хтозна чи вистачило б у Богдана зробити хоч крок, не те, що дійти до готелю. А так він витримав. Втримав на обличчі безпристрасну маску. Зробити необхідні розпорядження після страти. Обговорити завтрашній від’їзд. Триста разів повторити Іллі, що з ним все гаразд.
І тільки вже в номері, зачинивши за собою двері, привалився до стіни і заплакав. Це в нього нервовий зрив? Чи як зветься такий стан, коли душевних сил не вистачає навіть на те, щоб стримати свої емоції? І взагалі хочеться тільки здохнути. Богдан цього не пам’ятав. В голові було порожньо аж до передзвону. А в грудях навпаки боліло так, наче серце різали на дрібні шматочки тупим ножем.
Скільки часу він просидів, притулившись спиною до стіни? Принаймні, цього вистачило аби знову взяти під контроль власне тіло і загнати розбурхані почуття подалі. І щоб зрозуміти, що в номері нічим дихати. Треба хоча б встати, відчинити вікно, вдихнути свіжого повітря і зрозуміти, що вже стемніло.
Просто під вікном номеру квітла акація. Одна гілка миттю шаснула у відчинене вікно і кімнату наповнив аромат її квітів. Вночі буде дощ.
За спиною рипнули двері, але Богдан не ворухнувся. Якщо його прийшли вбивати – тим краще.
– Вночі буде дощ… – пролунав знайомий голос, – Акація пахне.
– Що ти тут робиш? – юнак таки обернувся.
– Стою, – посміхнулася Роксана, – Скидаю плащ.
Коричневий дорожній плащ зі скромною вишивкою біля горловини вже був у неї в руках. Такий зазвичай вдягають дворянки середньої руки, вирушаючи в подорож. Така ж скромна, але добротна дорожня сукня. Волосся замість звичної коси зібране у вузол на потилиці. Неочікуваний образ.
– І чому ж ти тут стоїш?
– Мій номер сусідній, – вона поклала акуратно складений плащ на стілець, де вже лежав капелюшок і стала роззуватися. – Я Вікторія Хмельовська, їду з Житомира до дідуся в Проскурів. Як тобі легенда?
–  Непогана. – Кивнув юнак з останніх сил стримуючись, аби зберегти хоч видимість спокою, – Хто тебе впустив? Ілля?
– Ні, – поспішно заперечила дівчина, – Я вкрала запасний ключ від номеру.
– І навіщо ж? – триматися, триматися. Спокійно, хлопче, вона не винна в тому, що ти не можеш впоратися сам із собою…
– Одного разу ти врятував мене від чудовиськ, що жили в моїй душі. І я… – вона запнулася, глибоко вдихнула і випалила, піднявши голову, – І я не залишу тебе наодинці з твоїми чудовиськами!
– Дякую, – насилу посміхнувся Богдан, – Але краще йди відпочинь. Я і сам впораюсь.
– Я не піду – похитала головою дівчина. – Терпи.
– Я взагалі-то збирався лягати спати. – відверта брехня, але це ж Роксана, їй цього вистачить, аби почервоніти і втекти.
Не втекла.
Облом.
– Якщо тобі треба – я можу відвернутися поки ти роздягнешся, – нервово засміялася вона, – Але не піду.
Він і сам засміявся. Абсурдна ситуація, Сартр би позаздрив.
– Не боїшся залишатися зі мною наодинці?! Я вбивця! Я вбив свого друга! Як ти взагалі можеш говорити зі мною без огиди?! – І треба було так довго і старанно стримувати себе, щоб скотитися в ганебну істерику на очах в коханої дівчини?
Кохана дівчина сприйняла його істерику на диво спокійно. Взяла за руку, трохи не силою посадила на ліжко і примостилася поруч.
– Я тобі вже говорила, що ти все зробив правильно? – не чекаючи відповіді, Роксана прикрила йому рота долонею, – Так от: це була неправда. Мовчи, дай договорити. Ти не вчинив правильно, ти просто вибрався з пастки, в яку ми всі потрапили, з найменшими жертвами. Якщо й був якийсь кращий варіант, його ніхто не знайшов і не порадив тобі.
– Якби ж він тільки все мені розповів… Можливо ми б тоді разом знайшли вихід і не загинули б люди…
– Євген просто злякався.  Пробач йому.
– Злякався, що я пожертвую його рідними? Я схожий на таке чудовисько?
– Він просто злякався і не зумів подолати свій страх. – м’яко повторила Роксана. – А потім було вже пізно – його згубила хвилина вагань. Але людям властиво боятися. Властиво відчувати сором, почуття провини, радість, гордість, задоволення… На самому раціональному мисленні далеко не заїдеш.
– Як і на самих лиш почуттях.
– Як і на самих почуттях… – луною відгукнулася дівчина і щось в її голосі насторожило Богдана.
– Що з тобою? Ти втомилася? – він взяв її за руку і ледве стримав болісний зойк. Ідіот.
– У тебе долоня обпечена. – спокійно заявила Роксана. Рипнуло ліжко і вона миттю опинилася біля стільця зі своїми речами, дістаючи з-під капелюшка якусь коричневу скриньку.
– У тебе з собою аптечка?
– У мене Завжди з собою аптечка. – серйозно уточнила дівчина. – Давай руку.
У відкритій аптечці Богдан краєм ока помітив почату пластинку невідомих пігулок, явно не з цього світу. Це його насторожило, треба спитати в Роксани що то за пігулки. Але не сьогодні…
– Спекотно… – протягнула дівчина, закінчивши з опіком і розстібнула комір.
Богдан, мов загіпнотизований, дивився на її шию та ключиці. Коли ж Роксана, відклавши аптечку, знову сіла поруч і притулилася до його плеча, юнакові теж різко стало спекотно.
«Не можна так різко розстібати комір, ґудзик відірвеш».
«І без тебе знаю» –  вже відірвався.
«Тоді я замовкаю до ранку, – засміявся меч і його сміх пролунав у голові юнака, як скрегіт, – Щось мені підказує, що ти чудово впораєшся і без мене».
– Все буде добре, – Роксана по-своєму зрозуміла відірваний ґудзик. – Ми впораємося.
Вона забралася на ліжко і обійняла Богдана зі спини.
– В тебе серце стукотить, як у загнаного звіра…
– Авжеж…  Просто я… Я відчуваю себе кораблем, який потрапив у шторм і не знає куди плисти. А якщо просто піддатися стихії, шторм розтрощить його на друзки.
Обійми розімкнулися і спину юнака обдало холодом. Долоні Роксани вперлися йому в плечі і хоч не було сказано жодного слова, Богдан її зрозумів, повернувся і тепер вони дивились одне одному у вічі.
– А куди корабель прямує? – одна рука дівчини знову лягла йому на плече, інша завмерла біля коміра.
– До берега. От тільки берега не видно…
– Тоді… – роксанина долоня торкнулася його шкіри. Чому це верхні ґудзики розстебнуті? А, байдуже. – Тоді я буду твоїм берегом.
– Як же я знайду свій берег?
– Не хвилюйся, берег сам тебе покличе.

Всі інші слова зникли, розчинилися в поцілунку, як цукор у гарячій воді. А в кімнаті таки спекотно. Страшенно спекотно, незважаючи на відчинене вікно. І ця клята сорочка тільки заважає. Як і роксанина сукня. І взагалі, нічого зараз на світі не існує, крім двох, що зустрілися вночі посеред запахів акації. Берег покликав і корабель підкорився поклику.

середа, 28 жовтня 2015 р.

В бідолашного Богдана страждань і мук сумління додається з кожною депресією його авторки, а Ян Жарин ще й додати вирішив:


- Хлопче, ти ж наче дорослий, а в казки віриш... Ну хай з білими русинами ми зможемо спільно діяти. Ну з татарами - від часів нашої ворожнечі багато води спливло. Але ляхи...

- Поляки, - сухо поправив старого Богдан.

- Нехай будуть поляки, - не став сперечатися Остап, - Як їх не назви, спілка з ними до добра не доведе.

- І чому ж?

- Я чув, що ти заприязнився з тим їхнім королевичем, котрого хочуть посадити на престол нової Речі Посполитої. І, певно, всерйоз гадаєш, що коли ви двоє змогли потоваришувати, то й наші народи можуть жити в мирі та злагоді і боротися пліч-о-пліч. Та пам'ятай одне: Поляк може називати тебе другом, братом, але завжди дивитиметься на тебе згори вниз, поблажливо чи зневажливо, з приязню чи з ненавистю, але ніколи не подасть руки, як рівний рівному...

субота, 6 червня 2015 р.

Поганий настрій такий поганий настрій...

Бездумно гортати документи. Не думати про те, що в них записано. Не думати!
Це ж яким садистом мусив бути той, хто вів цю тюремну документацію, таку суху, але таку скрупульозну… Вказано тривалість допитів і перераховано використані способи “обробки”, вказано діагнози тюремних лікарів, поставлені після допитів, та призначене ними лікування. Акуратним почерком виведені зізнання. Все-все-все. До дрібниць. А за всім цим — закатовані люди.
Зламані.
Знищені.
Розтоптані.
Зґвалтовані.
Зрадники.
Так їх називають ті, кого вони зрадили, кого здали, не витримавши тортур. А хто б витримав? Герої? І героя можна “розколоти”. Все залежить від правильного вибору методів.
Там, у сусідній кімнаті мечеться в гарячці страшенно худа жінка. Мечеться другу добу, не приходячи у свідомість. Її розкішні коси обстригли під нуль, аби позбутися вошей. Її шкіра вкрита коростою, її груди розриває кашель. Богданова красуня-мама, якій цілували руки при зустрічі. Прекрасна пані вищого світу, леді Іскра, координатор зовнішньої політики повстанців.
Скількох здала вона? Скільки протрималася?
Папка з її справою лежить на краю столу. А в Богдана ніяк не вистачає відваги її розгорнути.
Розгорнув. Ну от хлопче, тепер ти майже герой. А якщо прочитаєш всі ці документи — і зовсім станеш героєм. Читай.
Читати. Витримати кілька сторінок, стискуючи кулаки і стримуючись, аби не розірвати папери. Папери не винні. А винні вже мертві. Усі?
Висновок тюремного лікаря. Ув’язненій потрібна негайна госпіталізація у зв’язку з… викиднем. Організм виснажений, психіка не витримала. Причина викидню — багаторазове зґвалтування. Винуватцям винесли догану. Чотирьом.
У саду росли трояндові кущі. Прекрасні, любовно виплекані мамою, вони за чотири роки без догляду, перетворилися на непролазні нетрі, але все ще гарні.
Були.
Напевно, ніхто до Богдана не вирубував зарості в саду з такою люттю. Ото вже точно: ліс рубають — тріски летять.
Дорубавшись до огорожі, хлопець поклав сокиру на землю і беззвучно заридав.
Повернутися до читання він зумів тільки через кілька годин, коли вже стемніло. Ув’язнена після лікування одужала фізично, але втратила глузд. Кілька місяців її тримали в тюремній лікарні і збиралися перевести до божевільні. А потім прийшло розпорядження божевільних в’язнів «прибирати» без переведення до спеціальних закладів і жінка пішла на поправку.
Її більше не ґвалтували. Погрожували, підлещувалися, лякали, але боялися зайвий раз вдарити. Бо вона справді розповідала. «Здавала» своїх. От лиш біда — всі вони вже або були мертвими, або зниклими безвісти. І плани повстанців вона видавала так, що користі з її свідчень практично не було. Згодом жінку перевели в колонію…
Документи про життя ув’язнених в колонії були в іншій купі, до якої Богдан ще не встиг дістатися. І, схоже, ще довго не добереться.
Мама нарешті заснула, її нерівне дихання стало майже спокійним. І Марійка теж заснула, згорнувшись клубочком у кріслі. Чотири роки тому вона заявила мамі з татом, що не хоче бути наймолодшою. І стала вимагати меншого братика. Або сестричку.
Маленька, наївна сестричко! Ти не знала, що в той день, коли ти бачила  маму востаннє, вона вже носила під серцем твоє бажання. Хлопчик чи дівчинка? Цього він вже не дізнається. А сестрі взагалі не варто знати про таке. Це історія не для дитини одинадцяти років.
Як же спинити ці кляті сльози? І так в сутінках кімнати майже нічого не видно, ще й вони заважають… І троянд у саду вже нема, а вбити когось хочеться. Або самому повіситися. Від власного безсилля.

Наступного ранку секретар київського відділу повстанської мережі отримав запит від Князя. Йому слід було надати якомога повнішу інформацію про працівників Київської Спеціальної Імператорської в’язниці. Секретар старанно виконав доручення і вже пообіді Богдан уважно  переглядав отримані досьє. З тих  чотирьох троє вже були мертвими. Але один — все ще живим.

понеділок, 6 квітня 2015 р.

Серце гір

Старі люди кажуть, що той, хто добереться до Серця гір, той зможе загадати будь-яке бажання і воно здійсниться. От тільки шлях до нього пролягає через страшні провалля, гірські ріки та глибокі печери. І багато небезпек зустріне мандрівник на тому шляху. Не один безстрашний легінь вирушав в дорогу і гинув, не досягнувши мети.
Оповідають, що якось зібралися в дорогу до Серця гір двоє побратимів. Йшли вони не день і не два, багато місяців зайняла їх дорога, але досягли таки вони печери, в яку слід було спуститися, аби дістатися Серця гір. Охороняв ту печеру велетенський ведмідь-людожер, такий здоровенний, що кіготь його був довжиною з людську руку, а земля навколо тої печери була всіяна людськими кістками. Ніяк не могли побратими ні здолати ведмедя, ні обманути. І тоді один з них задумав підлість.
Вночі, коли другий побратим спав, він притягнув його до ведмедя і метнув у сплячого звіра бартку. Поранений ведмідь заревів і кинувся на людей. І доки роздирав він одного з  побратимів, котрий, прокинувшись, не встиг втекти, інший зайшов до печери, став перед Серцем гір і загадав своє бажання.
Бажання його було нехитре, як і у всіх підлих негідників. Забажав зрадник безсмертя і вічного володарювання над горами. Аби ніхто не зміг його здолати, а все у горах належало йому і люди віддавали б йому свої статки, свою худобу і своїх дочок. І виконало Серце гір його бажання, але стало те виконане бажання водночас його прокляттям.
І став він безсмертним, але не міг померти, навіть коли сам цього забажав. І став він безроздільним володарем на гірських дорогах, але не міг відійти далеко від невеликої хижі, повитої червоним виноградом, що стояла обабіч однієї з доріг. І ненавистю до всього світу переповнилося його серце і багато людей погубив він на гірських шляхах. І забули люди його ім’я, назвавши його Володарем гірських доріг.
І боялися його люди, і платили данину, ставши на його дороги. І віддавали йому десяту частину худоби і грошей, і майна, молячи Бога аби пощадив їх жорстокий Володар. А як траплялося, що дівчина ступала на гірську дорогу, то не було їй порятунку від Володаря гірських доріг. Але хоч яку владу він мав, все одно він був прикутий до маленької хижі, оповитої червоним виноградом. Минали роки, люди проходили крізь його володіння, з часом навчилися оминати старі дороги і прокладали нові, а він не міг покинути своїх володінь, що стали тюрмою.
Минуло одне століття, за ним друге, люди перестали ходити по тих дорогах, які колись віддало Серце гір побратиму-зраднику. Назвали їх мертвими, проклятими і стали мандрувати новими шляхами. З тих пір тільки поодинокі мандрівники наважувалися ступати на прокляті дороги.
Намагався Володар гірських доріг попрощатися з життям, але ж він був безсмертним і не міг сам позбутися свого безсмертя. Викликав він на поєдинок чоловіків, що проходили його дорогами, але ті теж не могли його вбити. Тоді закричав страшним криком проклятий і знову спустився до Серця гір.
Забажав він померти, аби вирватися зі свого полону. І відповів на те йому голос Серця гір: «Чи ж не ти бажав безсмертя так сильно, що погубив свого побратима? Чи ж не ти впивався своєю владою над людьми, вбиваючи їх задля розваги? Тепер нема для тебе дороги назад. Тільки одну надію маєш: якщо знайдеться серед дочок Єви хоч одна, яка тебе пожаліє і заради тебе поллє своєю кров’ю червоний виноград, що оповив твою домівку, тоді ти зможеш померти і звільнитися».
«Скільки ж крові потрібно?» — спитав на те Володар гірських доріг.
«Вся, котра витече з її жил» — була відповідь Серця гір.
З тих пір чатує Володар гірських доріг на тих мандрівників, що все ж наважуються ступити у його володіння. І якщо є серед них дівчина або жінка — не минути їм зустрічі з проклятим. Багато крові пролилося на червоний виноград, силою, хитрощами чи обманом добивався цього Володар, але кров ця не розімкнула його в’язниці і не звільнила його від прокляття.
Отаке говорять старі люде. А гірські ті дороги давно заросли і перетворилися на стежини. От тільки стежини не зникнуть, доки живий Володар гірських доріг. А він, на свою біду, безсмертний.

вівторок, 24 березня 2015 р.

Балада про китайський тазик



У дев'яності жив у Вінниці один художник. А в художника був дід. Той самий, який воював.
Дід воював у Монголії і привіз звідти трофейний тазик "свиней годувати". Але онук перебрався до міста, прихопив з собою тазик і зробив з нього смітник для відходів образотворчого мистецтва.
В художника був друг, що займався антикваріатом. Він окинув хазяйським оком тазик визначив його походження приблизно 18 століттям і став випрошувати. Оскільки то були бідні дев'яності, то вони врешті сторгувалися на 20-ти доларах і новий господар поніс тазик додому. Вдома він взявся його відчищати і в процесі чистки переніс дату створення тазика на 12 ст.
Але коли тазик було відчищено, то виявилося, що зроблений він з бронзи. а в нього вплавлені золоті та срібні пластини. Випивши валер'янки і прошепотівши разів тридцять: "Такого не може бути!", бідолаха поніс тазик у Вінницький політехнічний університет.
Працівники університету випили і собі валер'янки і шоковано витріщалися на тазик, доки хтось не згадав, що в Китаї, десь у 4-3 ст. до н. е. існувала техніка, що дозволяла сплавляти бронзу з іншими металами, але згодом була втрачена. Так тазик отримав остаточне датування і був проданий до чиєїсь приватної колекції за півтори тисячі доларів.

понеділок, 16 березня 2015 р.

І знову про любов

Виявяється, розуміння того, що тебе просто не люблять, легше пережити, ніж розуміння того, що "тебе не люблять, бо...". Навіть, якщо обидва розуміння - виключно на рівні здогадів.
Запам'ятай це. Про всяк випадок.