Є сокровенні ми - між
снами і неснами.
Ти був мені упав
устами на уста -
І ми збулись удвох. І
сталася над нами
Небесних островів
небесна нагота.
Печать - одна з семи
- пече, як всі печаті,
Виповнює ущерть,
обвуглює ущент.
В найдальшому з
відлунь ми ще недопочаті
Небесні острови - як
зорі із легенд.
Маріанна Кіяновська
Важко зберігати спокій, коли тебе буквально трясе і навіть видимість
спокою потребує надзусиль. І здоровий глузд вже не рятує, можна тисячу раз
повторити собі, що ти був правий, що в тебе не було іншого вибору… А потім,
заплющивши очі, знову побачити бризки крові і перекошене обличчя мертвого
друга.
Зрадника…
Друга…
«У кожного своя правда. Ти рятував свою сім’ю, я рятував…
кого? Свої амбіції? Свої плани змінити світ? Свій народ?..»
За великими планами про новий, кращий світ головне не загубити людину…
«Я зроблю все, від мене
залежне, аби захистити твою сім’ю, Євгене. Це все, що я можу зробити для тебе…»
Долоня все ще боліла від опіку. «Нічого
особистого, хлопче, - пролунав в голові одразу після страти, голос
меча, – Просто кожен повинен пам’ятати
про ціну своїх рішень» – і руків’я його на мить розпеклося і тут же
охололо.
Руку тоді наче зсудомило. Якби Роксана не підійшла, не відібрала меча і
не поцілувала його у скроню, хтозна чи вистачило б у Богдана зробити хоч крок,
не те, що дійти до готелю. А так він витримав. Втримав на обличчі безпристрасну
маску. Зробити необхідні розпорядження після страти. Обговорити завтрашній
від’їзд. Триста разів повторити Іллі, що з ним все гаразд.
І тільки вже в номері, зачинивши за собою двері, привалився до стіни і
заплакав. Це в нього нервовий зрив? Чи як зветься такий стан, коли душевних сил
не вистачає навіть на те, щоб стримати свої емоції? І взагалі хочеться тільки
здохнути. Богдан цього не пам’ятав. В голові було порожньо аж до передзвону. А
в грудях навпаки боліло так, наче серце різали на дрібні шматочки тупим ножем.
Скільки часу він просидів, притулившись спиною до стіни? Принаймні,
цього вистачило аби знову взяти під контроль власне тіло і загнати розбурхані
почуття подалі. І щоб зрозуміти, що в номері нічим дихати. Треба хоча б встати,
відчинити вікно, вдихнути свіжого повітря і зрозуміти, що вже стемніло.
Просто під вікном номеру квітла акація. Одна гілка миттю шаснула у
відчинене вікно і кімнату наповнив аромат її квітів. Вночі буде дощ.
За спиною рипнули двері, але Богдан не ворухнувся. Якщо його прийшли
вбивати – тим краще.
– Вночі буде дощ… – пролунав знайомий голос, – Акація пахне.
– Що ти тут робиш? – юнак таки обернувся.
– Стою, – посміхнулася Роксана, – Скидаю плащ.
Коричневий дорожній плащ зі скромною вишивкою біля горловини вже був у
неї в руках. Такий зазвичай вдягають дворянки середньої руки, вирушаючи в
подорож. Така ж скромна, але добротна дорожня сукня. Волосся замість звичної
коси зібране у вузол на потилиці. Неочікуваний образ.
– І чому ж ти тут стоїш?
– Мій номер сусідній, – вона поклала акуратно складений плащ на
стілець, де вже лежав капелюшок і стала роззуватися. – Я Вікторія Хмельовська,
їду з Житомира до дідуся в Проскурів. Як тобі легенда?
– Непогана. – Кивнув юнак з
останніх сил стримуючись, аби зберегти хоч видимість спокою, – Хто тебе
впустив? Ілля?
– Ні, – поспішно заперечила дівчина, – Я вкрала запасний ключ від
номеру.
– І навіщо ж? – триматися, триматися. Спокійно, хлопче, вона не винна в
тому, що ти не можеш впоратися сам із собою…
– Одного разу ти врятував мене від чудовиськ, що жили в
моїй душі. І я… – вона запнулася, глибоко вдихнула і випалила, піднявши голову,
– І я не залишу тебе наодинці з твоїми чудовиськами!
– Дякую, – насилу посміхнувся Богдан, – Але краще йди
відпочинь. Я і сам впораюсь.
– Я не піду – похитала головою дівчина. – Терпи.
– Я взагалі-то збирався лягати спати. – відверта брехня,
але це ж Роксана, їй цього вистачить, аби почервоніти і втекти.
Не втекла.
Облом.
– Якщо тобі треба – я можу відвернутися поки ти
роздягнешся, – нервово засміялася вона, – Але не піду.
Він і сам засміявся. Абсурдна ситуація, Сартр би
позаздрив.
– Не боїшся залишатися зі мною наодинці?! Я вбивця! Я
вбив свого друга! Як ти взагалі можеш говорити зі мною без огиди?! – І треба
було так довго і старанно стримувати себе, щоб скотитися в ганебну істерику на
очах в коханої дівчини?
Кохана дівчина сприйняла його істерику на диво спокійно.
Взяла за руку, трохи не силою посадила на ліжко і примостилася поруч.
– Я тобі вже говорила, що ти все зробив правильно? – не
чекаючи відповіді, Роксана прикрила йому рота долонею, – Так от: це була
неправда. Мовчи, дай договорити. Ти не вчинив правильно, ти просто вибрався з
пастки, в яку ми всі потрапили, з найменшими жертвами. Якщо й був якийсь кращий
варіант, його ніхто не знайшов і не порадив тобі.
– Якби ж він тільки все мені розповів… Можливо ми б тоді
разом знайшли вихід і не загинули б люди…
– Євген просто злякався.
Пробач йому.
– Злякався, що я пожертвую його рідними? Я схожий на
таке чудовисько?
– Він просто злякався і не зумів подолати свій страх. –
м’яко повторила Роксана. – А потім було вже пізно – його згубила хвилина
вагань. Але людям властиво боятися. Властиво відчувати сором, почуття провини,
радість, гордість, задоволення… На самому раціональному мисленні далеко не
заїдеш.
– Як і на самих лиш почуттях.
– Як і на самих почуттях… – луною відгукнулася дівчина і
щось в її голосі насторожило Богдана.
– Що з тобою? Ти втомилася? – він взяв її за руку і
ледве стримав болісний зойк. Ідіот.
– У тебе долоня обпечена. – спокійно заявила Роксана.
Рипнуло ліжко і вона миттю опинилася біля стільця зі своїми речами, дістаючи
з-під капелюшка якусь коричневу скриньку.
– У тебе з собою аптечка?
– У мене Завжди з собою аптечка. – серйозно уточнила
дівчина. – Давай руку.
У відкритій аптечці Богдан краєм ока помітив почату
пластинку невідомих пігулок, явно не з цього світу. Це його насторожило, треба
спитати в Роксани що то за пігулки. Але не сьогодні…
– Спекотно… – протягнула дівчина, закінчивши з опіком і розстібнула
комір.
Богдан, мов загіпнотизований, дивився на її шию та
ключиці. Коли ж Роксана, відклавши аптечку, знову сіла поруч і притулилася до
його плеча, юнакові теж різко стало спекотно.
«Не можна так
різко розстібати комір, ґудзик відірвеш».
«І без тебе знаю» – вже відірвався.
«Тоді я замовкаю
до ранку, – засміявся меч і його сміх пролунав у
голові юнака, як скрегіт, – Щось мені
підказує, що ти чудово впораєшся і без мене».
– Все буде добре, – Роксана по-своєму зрозуміла
відірваний ґудзик. – Ми впораємося.
Вона забралася на ліжко і обійняла Богдана зі спини.
– В тебе серце стукотить, як у загнаного звіра…
– Авжеж… Просто
я… Я відчуваю себе кораблем, який потрапив у шторм і не знає куди плисти. А
якщо просто піддатися стихії, шторм розтрощить його на друзки.
Обійми розімкнулися і спину юнака обдало холодом. Долоні
Роксани вперлися йому в плечі і хоч не було сказано жодного слова, Богдан її
зрозумів, повернувся і тепер вони дивились одне одному у вічі.
– А куди корабель прямує? – одна рука дівчини знову
лягла йому на плече, інша завмерла біля коміра.
– До берега. От тільки берега не видно…
– Тоді… – роксанина долоня торкнулася його шкіри. Чому
це верхні ґудзики розстебнуті? А, байдуже. – Тоді я буду твоїм берегом.
– Як же я знайду свій берег?
– Не хвилюйся, берег сам тебе покличе.
Всі інші слова зникли, розчинилися в поцілунку, як цукор
у гарячій воді. А в кімнаті таки спекотно. Страшенно спекотно, незважаючи на
відчинене вікно. І ця клята сорочка тільки заважає. Як і роксанина сукня. І
взагалі, нічого зараз на світі не існує, крім двох, що зустрілися вночі посеред
запахів акації. Берег покликав і корабель підкорився поклику.
