— До залізничного чи до автовокзалу? — перепитала Іра, зупиняючись. Чоловік, котрий її зупинив, виглядав втомленим і занедбаним. Напевно, він давно вже махнув рукою на те, як виглядає, та й голився дні три тому.
— На автовокзал, — сказав чоловік, витягаючи руки з кишень.
Іра переклала пакета з покупками у праву, хвору, руку і заходилася пояснювати, вказуючи напрям здоровою рукою:
— Пройдете прямо повз Будинок офіцерів, тоді знову прямо, а біля Ельдорадо повернете направо.
— Це ж куди я зайшов… — почухав потилицю чоловік.
— Ну, не дуже далеко, за десять хвилин дійдете, — приязно відповіла Іра і рушила далі. Але щойно вона зробила два кроки, як чоловік знову гукнув її:
— А Ви йдете в той же бік?
— Е-е-е… Так, але мені до гуртожитку значно ближче.
— Тоді давайте підемо разом.
— Давайте, — зітхнула Іра.
— А як Вас звуть? — не змовкав чоловік.
— Ірина.
— А мене Рома.
— Дуже приємно, — буркнула Іра, міцніше стискаючи сумочку та пакет. На цьому розмова перервалася.
Вони майже дійшли до того перехрестя, на якому Іра мала повертати, коли Рома несподівано озвався:
— Мені післязавтра їхати в зону АТО.
Іра спинилася, гарячково шукаючи слова для відповіді.
— Удачі вам, — нарешті наважилася дівчина. — Удачі і… дякую.
— Спасибі, — кивнув солдат.
Дійшовши до потрібного перехрестя, Іра спробувала знову пояснити новому знайомому дорогу до автовокзалу, а потім зітхнула і зробила найбільшу помилку в своєму короткому житті:
— Давайте я Вас проведу. Все одно тут недалеко.
— Давай, — зрадів чоловік, одразу переходячи на “ти”.
Вони пішли далі, Іра пришвидшила крок, бажаючи швидше покінчити з цим, повернутися до гуртожитку і дочитати книжку. Ремарк, “На Західному фронті без змін”. Ті солдати з повісті були цікавішими за цього, реального, бо вони давно померли і не треба було боятися образити їх необережним словом і присоромлено ховати очі, бо нічим не можеш допомогти їм на цій війні…
— Не спіши так, я не можу тебе наздогнати, — попросив Роман. — У мене нога була зламана.
Іра сповільнила крок.
— Скільки тобі років?
— Вісімнадцять, — усміхнулася вона. І тільки з ввічливості запитала, — А Вам?
Господи, навіщо вона питала?..
— Наступного року буде тридцять. Я вже старий…
— Хіба тридцять — це вже старість? У Вас ще все життя попереду.
— Я півроку був у Дебальцево. Післязавтра знову їду туди, в Зону. Я можу не повернутися…
Іра відчула, що повинна щось сказати. Якось підтримати. Хоч щось зробити для людини, котра віддала цій країні півроку життя, вступивши на ці півроку в танок зі смертю. Її країні…
Вона повернулася до Романа і сказала з усією серйозністю:
— Ви повернетеся. Обов’язково. І у Вас все буде добре.
— Якщо я повернусь, — відповів на те Роман, — то я одружуся на тобі.
Іра не розчула його слів, їх заглушив трамвай, що саме проїхав повз них.
— Що? — перепитала дівчина. — Ви щось сказали?
За кілька секунд до неї дійшло.
— До вокзалу у той бік, — опустила очі Іра і судомно вчепилася в сумку.
— Давай я допоможу, — Роман витягнув пакета з її рук. Спробував відібрати й сумочку, але в неї Іра вчепилася мертвою хваткою. — І говори мені “ти”, будь ласка.
— Добре…
— Іро, — гукнув він за кілька секунд. Дівчина запитально глянула на свого супутника. — Ти дуже гарна дівчина. І очі в тебе такого ж кольору, як і у мене.
— Ага, — тільки й сказала вона. Такого ж кольору. Сірі. Безліч людей мають сірі очі. А в дитинстві вони були зеленими, Іра досі сумувала за тою зеленню, що вигоріла в її очах десь у третьому чи четвертому класі. Здавалося, то загинуло якесь дерево, залишивши по собі лише мертвий сірий стовбур.
Він назвав її гарною… Її? У школі її обзивали коровою через зайву вагу, та й сама дівчина рідко могла глянути в дзеркало без бридливої гримаси. О, як вона хотіла почути ці слова. Але від іншого… Від того, хто ніколи й не гляне у її бік, хто не заговорить до неї першим. Від того, хто завжди променився спокоєм, а не змученим, застояним страхом, як цей неголений вояк.
— Іро, якщо я повернуся, я з тобою одружуся, — Роман нахилився і поцілував її в щоку. Щетина вколола дівчину, і вона постаралася нишком стерти мокрий слід від поцілунку.
— Вокзал вже близько… — опустила очі Іра, здіймаючи його руку зі свого плеча.
— А може, ти запросиш мене на чай?
— Я не можу, я живу в гуртожитку.
— Ну то й що?
— Ну як я тебе проведу до гуртожитку? Я з тобою знайома всього лиш кілька хвилин.
— Повір, я ніякий не маніяк і не ображу тебе.
— Я вірю тобі. Але… Вибач, я не можу.
— У тебе є хлопець?
— Нема, — дівчина похитала головою. — Справа не в тому, — намагалася пояснити вона, але Роман не слухав:
— І не було?
— Не було.
— І ти ніколи не закохувалася?
— Ні.
“А оце вже неправда! — обурилася її совість, — Ти ж закохана. Вже скоро дев’ять місяців як. Практично строк вагітності. Чого ти обманюєш людину?”
“А чого я маю отак одразу розповідати першому зустрічному, що в мене на серці? — відповіла на те дівчина. — Та й йому до мене байдуже, навіть подарунка на Новий рік не прийняв”.
Не прийняв. Ремарка. Такого самого, як той, що чекає її в кімнаті гуртожитку. Тоді вона образилася і шпурнула геть пакунок з книгою. А мама подарувала їй на Новий рік таку саму книгу. Іронія долі. А може, сарказм.
— То чому ти мене не запросиш?
— Та я ж тебе майже не знаю!
— Тоді давай посидимо в кафе.
— Давай…
Слід було щось сказати, слід було відмовитися. Не варто давати людині надію, яку не зможеш виправдати. Слід було негайно розвернутися і піти геть.
Але в очах Романа було стільки відчаю, що Іра злякалася. І зрозуміла, що не наважиться ось так просто піти. Надто страшно отак відштовхнути людину, яка стоїть на краю прірви. Страшно завдати смертельної рани.
У кафе Ірина замовила чай, а Роман — каву. Вони сіли за столик, дівчина поспішно загородилася чашкою від Романового погляду. Яка ненадійна перепона.
Він про щось говорив, щось питав, але Іра думала тільки про те, як вибратися з цієї ситуації, в яку вона сама себе загнала. Як втекти звідси.
— Я з тобою одружуся, — повторив він. Іра зібралася з духом і заговорила:
— Ромо, я знаю тебе тільки півгодини. Я не можу отак просто пов’язати життя з незнайомцем.
— Моя знайома вийшла заміж, прозустрічавшись всього чотири дні.
— Я не твоя знайома.
— А я тобі зовсім не подобаюся?
Господи, за що? Як їй пояснити, що він симпатичний чоловік, але в таке обличчя не закохаєшся? Вона взагалі не має звички закохуватися в обличчя. Як пояснити, що її відштовхує оця настирність; ця рука на плечі, яку доводиться раз по раз легенько зіштовхувати; цей голодний погляд людини, що брела пустелею і набрела на оазис?
— Ну чому ж? — вона ступила на крихкий лід, — Ти мені симпатичний, але це просто симпатія. Симпатія і вдячність, напевно. Вдячність за те, що ти воюєш за мою… За нашу країну. Але це ж не кохання.
Він не сказав нічого. Натомість спробував її поцілувати. Іра ледве випручалася.
— А якщо я повернуся, то ти сходиш зі мною на побачення?
Дівчина кивнула.
— І даси мені номер мобільного?
— Дам, — вона полізла в сумку за папірцем та ручкою. Що завгодно, аби уникнути його обіймів та нової спроби поцілунку. Швидко надряпала свій номер. І чого вартувало замінити одну-єдину цифру? Але рука не піднялася.
— Ти мене дочекаєшся? Скажи, що дочекаєшся, бо інакше я куплю горілки, нап’юся і повішуся!
— Дочекаюся… — витиснула з себе Іра.
— Я запрошу тебе на побачення.
— Угу…
— Угу, угу… — передражнив він, й Ірі стало огидно. Це неправильно — отак дражнитися з малознайомої (та зовсім незнайомої) людини.
— А якщо ти мене зрадиш — я його вб’ю.
В Іри перед очима стояв той, у кого вона була закохана. Він здивовано дивився на простягнутий пакунок з книгою і питав:
“Це що? Ну ти й…” — і якось навіть розгублено хитав головою. А в грудях у нього зяяла кривава рана.
— Я не можу тебе зрадити, бо я тобі нічого не обіцяла! — в розпачі вигукнула Іра, але Роман її наче й не чув.
— Я розлучився п’ять років тому. Я втомився від самотності. Я так хочу дім, сім’ю… Ти вийдеш за мене?
— Я тебе зовсім не знаю...
— А я, здається, закохався в тебе. Ти віриш в кохання з першого погляду?
— Ні.
— Чому?
— Бо це не кохання, а симпатія. Яка часом переростає в кохання, а часом — ні. Не все насіння проростає. — Господи, що вона меле? Яке насіння? Тікати звідси, тікати негайно! Але Роман сидів так, що перегороджував їй шлях до відступу. І тоді Іра заговорила.
Вона говорила про свою хворобу, про інсульт при народженні, який її спричинив, про хвору руку й ногу. Про свій нестерпний характер і невміння готувати. Намагалася достукатися до його здорового глузду, але той, схоже, заховався надто глибоко.
У бомбосховище.
Чай охолов, але Іра пила його повільно, намагаючись вигадати план втечі.
— Але ж я закохався в тебе… — тихо говорив Роман.
“Ні... — подумки заперечила дівчина. — Ти не закохався в мене, ти хапаєшся за життя. Ти б говорив ці слова будь-якій дівчині, яка б там, біля ринку, відповіла на твоє запитання. Ти хочеш, що б я стала твоїм якорем, але роль якоря не для мене. Я тягнуся до спокою, бо мені його не вистачає. У мене не вистачить сил, аби боротися з тінню безумства, що причаїлася в твоїх очах…”
Він знову поліз цілуватися і дихнув Ірі в обличчя.
“П’яний?” — майнула думка, але клятий нежить не дав зрозуміти точно. Дівчина знову запручалася.
— Відпусти мене, будь ласка, мені потрібно додому! Будь ласка!
— Чому ти тікаєш від мене? — жалібно спитав Роман.
“Тому що ти лякаєш мене! — подумки закричала дівчина. — Тому що це неправильно — цілувати того, з ким знайома всього півгодини і кого зовсім не кохаєш! Тому що з кожною хвилиною мені все більше хочеться відвести тебе до психіатра, бо ця війна точно зачепила якісь не ті гвинтики в твоїй голові!”
— Вже майже шоста. А зараз рано темніє…
Вона просилася, вмовляла і трохи не плакала. І почувалася так, наче справді випрошує собі життя в маніяка чи терориста. І водночас їй було шкода цього змученого неголеного чоловіка, котрий загубив душу десь на війні.
Роман таки відпустив її. Навіть поцілував руку на прощання. І пообіцяв зателефонувати, чим знову викликав у дівчини приступ паніки. А в серце прокралася проклята, жорстока думка: “На війні помирають…”
Іра прогнала від себе цю думку і рвонула назад, до гуртожитку. Відбігши трохи від привокзального кафе, вона намацала на шиї хрестик і зупинилася, вдивляючись у небо:
“Господи! — благала вона, дивлячись у небо, яке в цей перший весняний день очистилося від свинцевих хмар, — Боже, зроби так, аби він забув про мене. Нехай він зустріне іншу дівчину, нехай він загубить десь той аркуш з моїм номером, нехай він просто викреслить сьогоднішній день з пам’яті. Бо я бажаю йому щастя, але не зможу його полюбити.
Ніколи”.