Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!
Та кого я обманюю? Не ненавиджу. Не можу ненавидіти... Отаке я дурне

Не забути вкрасти...

http://morreth.livejournal.com/2589317.html
Ну і спитати дозволу в авторки перекладу.

У цьому є певна іронія...

Подумки наділяти хлопця всіма мислими і немислимими чеснотами і подумки ж називати його не інакше, ніж "цей гад"

Все погано...

Завтра іспит.
Страшний
Жахливий
Серйозний.
Він його здасть.
А я найвірогідніше завалю.
І хто я буду після цього?

Коли

Десяток людей підіймає ґвалт, щоб врятувати твою стипендію від твоєї власної дурості, це приємно.
Але страшенно соромно.

Про безпідставні ревнощі

Це погана річ. Дуже погана, неправильна й деструктивна.

І у мене вистачить клепки не ревнувати хлопця, який мені нічого не винен і взагалі не знає про мої почуття.

Але чому коли він говорить з кимось іншим, то посміхається, а коли зі мною - ні?!!

Трошки про канікули

Напевно, ніхто в цій країні не хоче двох місяців зимових канікул менше, ніж я. Ні, воно важко - вчитися по п'ять пар, хочеться відпочинку. Але я краще б вчилася по три пари на день взагалі без канікул.

А все чому? Тому що мені страшно повернутися за цей час до того життя, яке у мене було до університету. В цьому житті реальність була фоном, більше проблемою, ніж чимось корисним. Справжніми були книги. Ті, що я читала і ті, які намагалася вигадувати. І герої тих книг були для мене реальнішими за моїх однокласників. Вони були живими, їх високі та низькі почування я чудово розуміла... Ну що поробиш, почуття Тома Редла були для мене зрозумілішими за почуття сусіда по парті. Хоча варто віддати моїм однокласникам належне: наші нерозуміння та ворожнеча від самого початку були взаємними.

І ота чортова незрозуміла, нудна, а іноді й відверто ворожа реальність набридала. Її хотілося забути, звести до мінімуму свою участь у ній, запихнути реальність в коробку, щоб не заважала. А канікули були тим часом, коли зв'язок з реальністю витоншувався, я з головою пірнала у книги і фантазії, а напередодні першого вересня не впізнавала себе у дзеркалі.

Отак просто - не впізнавала. Розуміла головою, що те дівчисько у дзеркалі і є я. Але повірити не могла. Та й чи є я насправді? Я жила життями вигаданих персонажів і на фоні їх біографій моя виглядала просто зайвою. 

Навчання в університеті і робота в журналі змінили картину до невпізнаваності. Я вперше відчула себе живою, вперше спробувала налагодити стосунки з людьми не на папері, а в житті, вперше спробувала зрозуміти людей, чийого життєпису не читала, а просто знайома з ними особисто.

Я робила дурниці та феєричні дурниці, помилялася, дратувалася і дратувала інших... Але я жила. Вперше в моєму житті реальність стала не менш важливою за фантазії.

А потім ожила моя країна, немов би вона весь цей час лишень чекала, щоб  від свого летаргічного сну ми прокинулися разом. І я боялася і злилася, раділа і плакала з усією країною.

На Майдані в Києві помирали люди, а друзі не пускали мене на Вінницьку Театральну площу (даремно, але у страху очі великі), бо я їм навіщось була потрібна - живою. І коли я зрозуміла, що таки потрібна комусь, хоч і не зрозуміла навіщо - я стала впиватися життям, намагаючись наздогнати все втрачене за попередні роки.

А за нещасні півтора місяці літніх канікул я відчула, як знову падаю туди ж. Моє село не те щоб відрізане від світу, але мені гостро не вистачало людей, які б мене термосили просто фактом свого існування і не давали втратити зв'язок з реальністю. А на самоті із собою я швидко сама себе гублю.

І це влітку. Коли поїхати до міста не проблема, коли погода не сприяє меланхолії, а ідея висунути носа надвір не здається божевільною. Що ж чекати від двох місяців зими?

А може все й обійдеться? Може я зумію не втратити зв'язку із реальністю і не забути свого відображення у дзеркалі?

Адже тепер я розумію, що втрачу.

Ще одне відкриття

Симптоми хвороби загострюються з погіршенням погоди. Зазвичай до мене з дощами приходить меланхолія, а тепер ще й це.
Особливо погано стає. коли я з ним випадково на сходах стикаюся...

Я п'яна. І майже щаслива.

І тепер я знаю чому люди люблять свої дні народження.
Шкода, що такі фінти щороку я не потягну фінансово. Але це свято пам'ятатиму всеньке життя.
P.S. . Всі ви хлопці такі: снитися - будь ласка, а в реальності навіть до кінця вечірки не досидів. Але зараз я п'яна і скажу: я тебе люблю. І не відчеплюся, доки ти мені прямо не скажеш, що на взаємність мені розраховувати не варто. Так що думай, думай...

Ідея для лав-сторі

От всі знають про традицію, за якою козака від смертної кари може врятувати дівчина, взявши його за чоловіка. І неважливо чи були вони до того знайомі і які скелети заховані у них в шафах (ну тобто в скринях).
А що далі? Як їм жити під одним дахом: людям. яких звів сліпий випадок та жалісливе дівоче серце? Як вони шукатимуть спільну мову і чи знайдуть?
Словом, тут є куди копати. Але чи варто?

Фінал повісті дописано. А попереду ще чотири розділи =)

—  До зустрічі, Зоряна княгине! — бліда жінка, вбрана у розшиту маками білу сорочку схилила голову на знак пошани. — До зими.

— До зустрічі, — кивнула у відповідь Зоряна. — І пам’ятай: коли прийде час, я не віддам тобі жодного життя без бою.

— Не сумніваюся в цьому. — посміхнулася Пані Смерть. — Прощавай.

Після того, як моторошна жіноча фігура остаточно розтанула в повітрі, Максим спитав:

— Про що ви говорили?

—  Про майбутнє… —  Зоряна опустила голову і мідно-золотаве волосся затулило її обличчя. —  Над нами збираються хмари. Над нами, над Україною і над цим містом…

Максим окинув поглядом сплячий Київ, немовби намагаючись запам’ятати кожну дрібницю.

— І яка ж назва у цих хмар?

— Війна… —  дівчинка здригнулася, немов би від холоду, і відкинула волосся з обличчя, повернувшись лицем до перших променів ранкового сонця.

— Вона прийде звідти? —  Максим теж подивився на схід. — Що ж… до цього йшло давно. А ми… ми можемо щось зробити?

— Ні. — голос дівчинки був на диво спокійним, хоч по щоках   текли сльози. — Тільки чекати. Ті, кому дано побачити майбутнє, не можуть його змінити. Такий закон. Та й мені дали зрозуміти, що обійтися без війни не вийде. Ти правильно сказав: до цього йшло давно.

— Не плач. — хлопчик поклав руку Зоряні на плече. — Все буде гаразд. І ми переможемо. Ми просто не можемо програти.

— Ти правий. — Зоряна княгиня посміхнулася крізь сльози. — Ходімо. Нам пора додому.

Для батьків

Якщо ваша донька в одинадцять років прочитала "Марусю Чурай" - це не привід пишатися і змушувати її розповідати монолог Івана Іскри Діду Морозу на шкільному новорічному святу.
Це привід злякатися.
От виросте ваша дитина, закохається в такого гіперспокійного мовчуна - і не знатиме, як до нього підступитися, бо замість набувати досвіду спілкування із протилежною статтю у бійках з однокласниками вона читала хороші, мудрі книжки.
Це я просто жаліюся, ага.
P.S: хотіла сюди поставити гарний арт з цим самим Іскрою. Дзуськи! Ще ніхто його не намалював. -_-

Життя - це страждання

Вчора заходила до об'єкта спитати щодо ДЗ. Ледь не вмерла на порозі кімнати.
Ніхто не знає рецепту ліків від хронічного боягузтва та панікерства?

Де логіка?

Книжка за 150 грн. - це дорого, не купуй собі на День народження.

Хочеш на той самий День народження влаштувати вечірку - роби і байдуже, що вона буде щонайменше удвічі дорожча. І не забудь купити вина.

Хвороба

Підкидає нові сюрпризи.

Цей... кхм... мене образив. Може навіть не зрозумів, що образив, діло було на вечірці і тверезих там під кінець залишилося двоє чоловік, рахуючи мене. Але образив.

От сама б я йому висказала багато чого не надто приємного. Але коли лаяти його почала моя подруга першим бажанням було заступитися за нього.
Мій здоровий глузд явно пішов у відпустку. Ну або взагалі звільнився, лаючи дурну господиню.

І тут проблеми....

Хлопці/чоловіки!  От чому ви такі незрозумілі?
Це я зараз не про  кохання, як може подумати дехто. Це я про твір з головним героєм хлопцем. Щойно я наважилася таке писати, вилізло дві проблеми:
а) Як адекватно описати сильні емоції, щоб не скотитися в "жіночі" переживання і показати, що герой дуже переживає?
б) Як правдоподібно описати поведінку в побуті і не викликати в одногрупників підозри в шпигунській діяльності?

І це тільки початок -_-

Вирішила записувати перебіг хвороби.

Спроба сісти так, щоб не бачити спину об'єкта на лекції, провалилася.Виявилося. що в нього не лише спина гарна, а й посмішка.
Блін, якщо так піде далі, я не зможу писати ні про що, крім кохання!

Якщо

У тебе є час писати, то натхнення йде в запій  і не з'являється.
Зате воно з'являється на лекції з історії Середньовіччя, яку тільки встигай конспектувати...

Ну от...

Найкраща мотивація для написання чергового розділу - наближення дедлайну. Але зараз і він не допомагає. А все тому, що перше кохання звалилося на голову і тягне писати й читати саму лише романтику. Ну або витріщатися на спину об'єкта закоханості.

Воістину все зло у цьому світі - від хлопців.

Діалог авторки з героїнею твору

Я: Я цього не зможу написати! У мене теє... досвіду нема.
Героїня(Г): Мені байдуже. Якщо ти змогла запихнути його в таку ситуацію, то вмій і витягувати.
Я: Витягну, але інакше.
Г: Як? Ну, слухаю варіанти.
Я: Е-е-е... Ну... Ну я до тьоті зателефоную. Вона психолог, може щось порадить.
Г: Не треба нікуди телефонувати. Я знаю що робити.
Я: А раптом це неправильно і не подіє?
Г: Подіє. Так що пиши
Я: Я не зможу це описати.
Г: Твої проблеми. Якщо не опишеш - вся логіка сюжету піде під три чорти.
Я: Слухай, а ти ж це як перенесеш? Тобі ж потім крізь землю провалитися захочеться. Якщо не повторити спробу суїциду.
Г: Ти ж сама мене вигадала. От і подумай - мене це зупинить?
Я(похмуро): Ні.
Г: Ну от. Пиши.
Я: А якщо в мене не вийде?
Г: Перепишеш, тобі не вперше.
Я(приречено): І нащо я про вас писати взялася?

Попередження для відвідувачів

Цей блог створено для того, щоб автор могла занотовувати свої глюки, котрі з'являються у процесі творчості і таким чином вести історію хвороби. Читачам раджу бути обережними :)