Фінал повісті дописано. А попереду ще чотири розділи =)

—  До зустрічі, Зоряна княгине! — бліда жінка, вбрана у розшиту маками білу сорочку схилила голову на знак пошани. — До зими.

— До зустрічі, — кивнула у відповідь Зоряна. — І пам’ятай: коли прийде час, я не віддам тобі жодного життя без бою.

— Не сумніваюся в цьому. — посміхнулася Пані Смерть. — Прощавай.

Після того, як моторошна жіноча фігура остаточно розтанула в повітрі, Максим спитав:

— Про що ви говорили?

—  Про майбутнє… —  Зоряна опустила голову і мідно-золотаве волосся затулило її обличчя. —  Над нами збираються хмари. Над нами, над Україною і над цим містом…

Максим окинув поглядом сплячий Київ, немовби намагаючись запам’ятати кожну дрібницю.

— І яка ж назва у цих хмар?

— Війна… —  дівчинка здригнулася, немов би від холоду, і відкинула волосся з обличчя, повернувшись лицем до перших променів ранкового сонця.

— Вона прийде звідти? —  Максим теж подивився на схід. — Що ж… до цього йшло давно. А ми… ми можемо щось зробити?

— Ні. — голос дівчинки був на диво спокійним, хоч по щоках   текли сльози. — Тільки чекати. Ті, кому дано побачити майбутнє, не можуть його змінити. Такий закон. Та й мені дали зрозуміти, що обійтися без війни не вийде. Ти правильно сказав: до цього йшло давно.

— Не плач. — хлопчик поклав руку Зоряні на плече. — Все буде гаразд. І ми переможемо. Ми просто не можемо програти.

— Ти правий. — Зоряна княгиня посміхнулася крізь сльози. — Ходімо. Нам пора додому.